За мотивами оповідання Панаса Висікана "ПОДОРОЖ НА ВОГНЯНУ ЗЕМЛЮ" Неймовірна мандрівка великих знавців географії Федька й Ониська Було це ранньою весною. Зайшов якось Онисько до мене та й каже: – Прощай, друже, ти мене вже більше не побачиш. Їду, брате, на Вогняну Землю! – Та ти що, збожеволів? Там же згоріти можна! Онисько засміявся: – Це тільки назва така – Вогняна Земля. А там і люди живуть, і рослини є, скільки хочеш. – Не знаю, може й так, але холодну землю не назвали б вогняною. – Чудний ти, Федько, чого боїшся? Адже з географії у мене п’ять, і я весь світ знаю, як свої п’ять пальців. Візьмемо карту й компас, а з цим уже зовсім нічого боятися. Нам тільки б до моря добратись, а там  морем і морем аж до Вогняної Землі! По дорозі в Африку заїдемо, погуляємо, подивимось на карликів із племені обонго, походимо по тропічних лісах, покупаємось в океані… А потім – знов на пароплав. – Далеко, – кажу, – а все-таки треба їхати. – Звичайно, – прошепотів Онисько, – нелегкий шлях ми собі обрали… Років через п’ять повернемось… “Що ж робити? – замислився я. – Подивитись на тропічні ліси дуже хочеться, але бува вкусить муха це-це або карлик з лука вистрелить. Тоді все. Додому вже не повернешся, і сорочка червона залишиться, та, що мама, на свято пошила...” На другий день вдосвіта Онисько постукав до мене у вікно. Я швидко скочив з ліжка . Мама з Тетянкою спала в іншій кімнаті. “Треба було б попрощатись, – подумав я , – бо, може, й не побачимось більше..” Але якщо мама дізнається про подорож, не випустить мене з хати… Взяв я свої речі , тихо відчинив вікно і вискочив надвір. Онисько стояв біля вікна з невеличкою торбинкою за плечима. Вийшли ми на дорогу. Тихо-тихо, внизу річка шумить, вгорі небо, чисте і зоряне… А що сталося далі  з горе-мандрівниками читай у №8 журналу “Пізнайко від 6”.

    распечатать